Світло вимикають. Люди мерзнуть, нерви зриваються. Кожен кричить, що держава його дістала.

І я не буду зараз нікого заспокоювати, вам справді важко. Але мені важче дивитись, як країна своїми ж руками розносить себе на шматки.Між цивільними й військовими проростає ненависть. Не просто образа, а ненависть.

Ті, хто повертається з нуля, дивляться на перекриті дороги і думають: ми вам тримаємо країну, а ви її блокуєте. А ті, хто в тилу, дивляться на владу і кричать: ви довели людей до відчаю, тому вони й виходять на дороги.
І знаєте, хто в цьому всьому сміється?

Наш ворог. Бо їм і не треба нас перемагати. Ми самі чудово розвалюємось. Політики зараз роблять вигляд, що все контролюють. Одні, що тримають ситуацію.

Другі, що борються за народ. Насправді ж усі давно грають у власні рейтинги, а країну перетворили на арену внутрішнього бою. І поки вони ділять владу, ми ділимося на «фронт» і «тил».

На тих, хто мерзне вдома, і тих, хто мерзне в окопах. На тих, хто кричить на дорогах, і тих, хто кричить під обстрілами.

А тепер найгірше, такий розкол небезпечніший за будь-які ракети, шахеди і обстріли…

Я скажу прямо: Влада, яка не чує людей під час війни небезпечна. Люди, які воюють одне з одним під час війни ще небезпечніші. А країна, яка втратила внутрішній фронт приречена.

Ми можемо вистояти без світла. Ми можемо вижити без тепла. Ми можемо пережити будь-яку зиму, навіть найчорнішу.

Але якщо ми дозволимо політикам, емоціям і мітингам дорізати єдність між фронтом і тилом ми втратимо все, що зараз утримуємо кров’ю.Україна впаде не тоді, коли стане темно у квартирах. Україна впаде, коли стане темно між своїми.

І якщо ми військові, цивільні, усі не зрозуміємо цього прямо зараз, то одного дня ми прокинемось і побачимо, що ключові дороги перекрили вже не свої, а чужі. І тоді буде пізно кричати.